1 Тими днями, коли було зно́ву багато наро́ду, а їсти не мали чого́, покликав Він у́чнів Своїх та й промовив до них:
2 „Жаль мені тих людей, що вже три дні зо Мною знахо́дяться, та їсти не мають чого́.
3 А коли відпущу́ їх голодних до їхніх домівок, то осла́бнуть у дорозі, бо деякі з них поприхо́дили зда́лека“.
4 І відказали Йому Його у́чні: „Звідки зможе хто нагодувати їх хлібом отут у пустині?
5 А Він їх запитав: „Скільки маєте хліба?“ Вони ж повідо́мили: „Се́меро“.
6 Тоді Він народу звелів на землі посідати. І, взявши се́меро хліба, віддавши подяку, Він поламав і дав учням Своїм, щоб роздати. А вони роздавали наро́дові,
7 І мали вони трохи ри́бок; і Він їх поблагословив, і роздати звелів також їх.
8 І всі їли й наїлися, а з позосталих кусків сім коші́в назбирали.
9 А їдців було тисяч з чотири!
10 І всів Він негайно до чо́вна з Своїми у́чнями, та й прибув до землі далману́тської.
11 І вийшли фарисеї, і почали́ сперечатися з Ним, і, Його випробо́вуючи, хотіли від Нього озна́ки із неба.
12 А Він тяжко зідхнув у Своїм дусі й промовив: „Якої ознаки цей рід вимагає? Поправді кажу́ вам, що родові цьому ознака не буде дана!“
13 І покинув Він їх, усів знову до чо́вна, і на то́й бік відбу́в.
14 І забули вони взяти хліба, і крім одно́го буханця́, у чо́вні не мали з собою нічого.
15 А Він їм наказував та говорив: „Стережіться уважливо фарисейської розчи́ни й розчини Іродової!“
16 Вони ж міркували й казали один до одного, що хліба не мають вони.
17 А Ісус, знавши те, промовляє до них: „Чого́ ви міркуєте, що хліба не маєте? Чи ви ще не знаєте й не розумієте? Чи ще маєте серце своє затверді́лим?
18 „Мавши очі — не бачите, і мавши ву́ха — не чуєте?“ І не пам'ятаєте,
19 коли п'ять хлібів Я ламав на п'ять тисяч, — скільки повних коші́в із кусків ви зібрали?“ Вони кажуть до Нього: „Дванадцять“.
20 „А як сім на чотири тисячі, — скільки кошиків повних з кусків ви зібрали?“ І відказують: „Сім“.
21 І сказав Він до них: „Ви ще не розумієте?“
22 І приходять вони в Віфсаї́ду. І приводять до Нього сліпого, і благають Його, щоб доторкну́вся до нього.
23 І взяв Він сліпого за руку, та й вивів його за село. І посли́нивши очі йому, поклав руки на нього, і питався його, чи що бачить.
24 І, зиркнувши, сказав той: „Я бачу людей, які ходять, немов би дере́ва“.
25 Потім знов Він поклав Свої руки на очі йому, — і прозрі́в той, і одужав, і вира́зно став бачити все!
26 І послав Він додому його й наказав: „До села й не заходь, і ніко́му в селі не розповіда́й!“
27 Потому пішов Ісус й у́чні Його до сіл Кесарі́ї Пилипової, а в дорозі питав Своїх у́чнів, говорячи їм: „За кого Мене люди вважають?“
28 Вони ж відповіли́ Йому, кажучи: „За Івана Христителя, другі — за Іллю́, а інші — за одно́го з пророків“.
29 І Він запитав їх: „А ви за кого Мене маєте?“ Петро Йому в відповідь каже: „Ти — Христос!“
30 І Він заборонив їм, щоб ніко́му про Нього вони не казали!
31 І почав їх навчати, що Синові Лю́дському треба багато страждати, і Його відцураються старші, і первосвященики, і книжники, і Він буде вбитий, — але третього дня Він воскресне.
32 І те слово казав Він відкрито. А Петро узяв на́бік Його, і Йому́ став перечити.
33 А Він обернувся й поглянув на у́чнів Своїх, та й Петру докори́в і сказав: „Відступись, сатано, від Мене, бо ду́маєш ти не про Боже, а про лю́дське!“
34 І Він покликав народ із Своїми у́чнями, та й промовив до них: „Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай ві́зьме свого хреста та й за Мною йде!
35 Бо хто хоче душу свою́ зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Єва́нгелії, той її збереже.
36 Яка ж ко́ристь люди́ні, що здобу́де ввесь світ, але душу свою занапа́стить?
37 Або що́ назамі́н дасть люди́на за душу свою?
38 Бо хто буде Мене та Моєї науки соро́митися в роді цім перелю́бнім та грішнім, того посоро́миться також Син Лю́дський, як при́йде у славі Свого Отця з ангола́ми святими“.